Концепт кохання в ліриці Олександра Олеся

У ліриці Олександра Олеся тема кохання займає центральне місце та є важливим елементом його творчості. Олександр Олесь, справжнє ім'я якого Олександр Іванович Кандиба, належить до поетів, чия творчість відзначається емоційністю та глибиною почуттів, що робить його роботи відвертими, ніжними й витонченими. Концепція кохання в його ліриці є різнобічною, охоплюючи різні рівні переживань - від щасливого захоплення до гіркоти втрат, що робить проблему кохання актуальною і посьогодні.
Щодо вивчення цієї теми, українська література знає чимало авторів, які досліджували лірику Олександра Олеся, зокрема його концепцію кохання. Серед найбільш відомих дослідників можна назвати таких літературознавців, як Іван Дзюба, Оксана Забужко та Валерій Шевчук. Їхні праці надають глибоке розуміння творчості Олеся, а також його вплив на українську літературу загалом.[10]
Іван Дзюба зазначав: «Олесь є одним з найтонших ліриків, які будь-коли поставали на просторах української поезії. Його ліричні образи є одкровенням щирого, спраглого до любові серця». Оксана Забужко звертала увагу на те, як Олесь зумів поєднати народнопісенну традицію з модерними поетичними формами, створивши унікальну стильову палітру: «Його поезія - це синтез фольклорної мелодійності та модерністських інновацій». Валерій Шевчук підкреслював важливість поетичного слова Олеся в національному відродженні: «Кохання в поезії Олеся стає символом любові до Батьківщини, невід'ємною частиною національного самоусвідомлення». [6]
Проблема дослідження лірики Олександра Олеся полягала в аналізі того, як через особисті переживання та почуття поет звертається до універсальних тем — любові, втрати, пошуку сенсу. Парадоксально, але саме у своєму найінтимнішому вираженні Олесь досягає найбільшої загальнолюдської значущості. Протиріччям дослідження є те, що, зосереджуючись на окремих поетичних мотивах, складно не втратити загальної картини його творчості.
Об'єктом дослідження є лірика Олександра Олеся, зокрема твори, в яких виражено його концепт кохання. Предметом стають особливості художніх засобів, якими Олесь передає свої почуття, а також тематичні аспекти, що охоплюють мотиви кохання, зради, жалю та радості.
Ціль дослідження полягає в розкритті теоретичних та практичних аспектів розуміння концепції кохання в ліриці Олеся і виявленні її впливу на сучасну українську літературну традицію. Це дозволить краще зрозуміти особливості розвитку української лірики початку ХХ століття.
Теоретична значущість цього дослідження полягає в поглибленні знань про творчість Олександра Олеся як представника української модерної лірики. Окрім того, дослідження постановило акцент на взаємодії традиційних та новаторських елементів у його творчості, що сприяє кращому розумінню літературних процесів того часу.[18]
Практична значущість полягає в можливості застосування отриманих результатів у навчанні літератури в школах та вищих навчальних закладах, що покращить якість освітнього процесу. Таке дослідження допоможе студентам та науковцям в осмисленні національної ідентичності через призму літературного досвіду.
Логічна структура цього дослідження та його науково-літературний підхід дозволяють не лише глибше вникнути в сутність ліричного спадку Олеся, але і визначити його роль у формуванні суто українського стилю поезії. Цікаво, що досліджуючи особисті мотиви, ми виходимо на загальнолюдські питання, тим самим демонструючи, що в особистому є щось універсальне. Таким чином, концепція кохання в ліриці Олександра Олеся стає важливим елементом для розуміння не лише української культури, але й загальної літературної спадщини світу.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ КОНЦЕПТУ КОХАННЯ

1.1 Поняття «концепт» у сучасному літературознавстві

У сучасному літературознавстві поняття «концепт» є одним із ключових термінів, що використовується для аналізу творів та дослідження культурно-ідеологічних аспектів літератури. Концепт допомагає зрозуміти, як різні ідеї, образи та символи взаємодіють у тексті, формуючи певну структуру і наративну цілісність. Перехід до постструктуралізму додав глибини цим дослідженням, адже тепер літературознавці не лише шукають елементи концепту, але й досліджують їх взаємозв'язки та вплив на читача.
Починаючи з 20 століття, західні теоретики, такі як Ролан Барт та Жак Дерріда, зосередилися на дослідженні цього поняття в контексті літератури. Вони розглядали текст як поліфонічну структуру, де концепт виступає як центральний елемент, що об'єднує різні голоси авторів та контексти, в яких текст був створений та сприймається. В українському контексті важливий внесок у розвиток цього поняття зробили літературознавці, такі як Дмитро Наливайко та Михайло Наєнко.[17]
Наливайко вважає, що концепт у літературі допомагає виявити культурну пам'ять, що зберігається у текстах і є невід'ємною частиною національної ідентичності. Він наголошує на тому, що концепти мають здатність взаємодіяти з історичним контекстом, відображаючи зміни та трансформації суспільства. За його словами, українська література багата на концепти, що відображають прагнення до свободи, боротьбу за національну незалежність, а також глибокий зв'язок з природою.[6]
Інший відомий український науковець, Михайло Наєнко, підкреслює, що концепт у літературі виконує роль своєрідного мосту між автором і читачем. Він вважає, що через концепти автори передають свої ідеї, цінності та філософські роздуми, які згодом формують свідомість читача. Наєнко зауважує, що українська література, завдяки своїй багатовіковій історії, накопичує значну кількість концептів, що спонукають читача до роздумів про національну ідентичність, моральні принципи та соціальні цінності.
Ключову роль у формуванні концептів літературного твору відіграють символи. В українській літературі, наприклад, символ дерева чи калини часто використовуються як концепти, що асоціюються з родинними цінностями, відродженням та спадковістю. Це надає текстам глибини, столикуючи особисті переживання читачів з колективною пам'яттю народу.
Тарас Шевченко, безперечно, один з найбільш вивчених вітчизняних авторів з точки зору концептів. Його творчість наповнена образами неволі, страждань та надії, які утворюють концепти, що досі мають значний вплив на українську національну свідомість. Саме через ці концепти Шевченко зміг передати не лише особисту драму, а й загальнонаціональне прагнення до свободи.[1]
Леся Українка також залишається важливою фігурою у контексті дослідження концептів. Її твори втілюють концепти боротьби, стійкості та жіночої сили. Наприклад, у драматичній поемі «Лісова пісня» концепт природи відіграє центральну роль, створюючи атмосферу єдності людини з навколишнім світом та підкреслюючи вплив фольклору на національну літературу.
Іван Франко у своїх творах розвивав концепт соціальної справедливості та людської гідності. У повісті «Борислав сміється» ці концепти реалізуються через образ промислової боротьби робітничого класу, що ставить під сумнів соціальні та економічні нерівності. Франкові концепти часто віддзеркалюють суперечність між особистою відповідальністю та суспільними умовами, спонукаючи читачів до етичних роздумів.
Своєю чергою, сучасні українські автори також активно працюють з концептами. Оксана Забужко, наприклад, звертається до концептів жіночої ідентичності, національної пам'яті та психологічної глибини. У романі «Музей покинутих секретів» вона переглядає історичні та особисті сюжети, зосереджуючи увагу на складних взаєминах людських доль і національної історії.[14]